Дії банків в умовах кризи: крайня необхідність чи самоправство?

Дії банків в умовах кризи: крайня необхідність чи самоправство?У зв’язку зі світовою фінансовою кризою українські банки опинилися в скрутному становищі. Необхідність повертати залучені за кордоном кошти, які вже роздані як довгострокові кредити, через відсутність інших джерел фінансування примушує банки й й саму державу вживати заходів для забезпечення фінансової спроможності української фінансової системи. Вчасно не скоригувавши свою політику й не вживши ефективних заходів для мінімізації впливу кризи, банки розраховують на компенсацію втрат за рахунок держави й власних клієнтів.

Банки переживають кризу ліквідності; їм потрібні гроші, які вони намагаються залучити всіма можливими методами. Арсенал засобів і винахідливість банкірів вражає – вони підвищують відсоткові ставки за наданими кредитами, не повертають депозити як достроково, так і після закінчення строку, затримують проведення платежів, вимагають додаткових платежів та ін.

Усім зрозуміло, що причина, через яку виникла криза в Україні, – залучення банками зовнішніх запозичень з метою кредитування в Україні. Причому важливим є те, що переважно здійснювалося споживче кредитування населення. Тобто гроші направлялися не на реальний розвиток економіки, а на споживання побутової техніки, автомобілів і квартир (на придбання сьогодні того, що хочеться, але на що немає грошей). Головною проблемою стало те, що гроші надавалися споживачам на тривалий строк – 5-7 років для авто й 20-30 років для нерухомості, а закордонні кредити вітчизняні фінустанови залучали на незначний строк – 3-5 років. При цьому наші банки розраховували перекредитовуватися за кордоном на таких же вигідних умовах і надалі. Але через світову фінансову кризу іноземні банки спочатку зробили жорсткішими умови залучення кредитів в Україну, а незабаром взагалі перестали надавати кредити українським банкам.

Хто винен у кризі в Україні?

На перший погляд, світова криза має вигляд непереборюваної зовнішньої обставини поза впливом банків, таким собі форс-мажором. І звичайно ж, банкіри вказують на неї, як на щось незалежне від них, із задумливо-співчутливим виглядом повідомляючи клієнтам, що їм доведеться через світову кризу платити більше. І з розумним виглядом розповідають про це по телебаченню. Що дуже для них зручно, бо самі банки “з краю”.

Але якщо поміркувати, то виходять зовсім інші висновки. На якій підставі банки видавали кредити на тривалі терміни, якщо вони не вільно володіли цими коштами, а самі на недовго їх позичили? Хто має нести відповідальність за те, що розрахунки й прогнози не справдилися й банки не можуть залучити нові кредити для погашення взятих? Чи не банки планували отримати прибуток від спекулятивних операцій у своїй господарській діяльності – позичити гроші, щоб їх перепозичити під вищі відсотки й на цьому заробити? Очевидна відповідь на ці питання – банки здійснили розрахунки, позичили гроші й перепозичили їх своїм клієнтам. При цьому саме банки взяли на себе ризик касових розривів (різниці в часі між залученими й наданими коштами), оскільки клієнти брали кошти на тривалий термін і не повинні повертати їх достроково. Саме банки з метою одержання прибутку здійснюють за власний рахунок і на власний ризик свою господарську діяльність. І саме банки мають відповідати за свої прорахунки. Сьогоднішня ситуація показує, що й розрахунків особливих не було – брали гроші “на авось”, у надії на постійне зростання й що “все будет хорошо” Адже банки могли кредитувати своїми власними (а не позиченими) коштами або мали залучати кошти на довший термін, якщо хотіли кредитувати довгостроково.

Частина вини лежить і на державі – на українських органах, які мають здійснювати нагляд за діяльністю банкірів. Адже держава в особі НБУ і в особі Президента й прем’єр-міністра могли й повинні були не допустити такого обвалу, який стався через необґрунтовані позики. Хоча Нацбанк і реагував раніше від інших – іще в першій половині 2008 р. були встановлені обмеження на видачу кредитів, але зараз очевидно, що такі кроки вже були запізнілими, щоб змінити ситуацію, і стали просто початком кризи.

Заходи по боротьбі з кризою

Важко не погодитися, що в умовах кризи паніка клієнтів є деструктивним фактором, який серйозно погіршує ситуацію. З іншого боку, справедливими видаються лише такі заходи, які запобігають необґрунтованій паніці й мають тимчасовий характер. На наш погляд, хвилювання клієнтів на цьому етапі має досить серйозне підґрунтя, адже світова криза триває вже понад рік і, докотившись до України лише кілька місяців тому, завдала значної шкоди слабкій фінансовій системі. Зважаючи на масові заяви і експертів, і політиків про можливе скоре банкрутство багатьох банків і враховуючи економічне підґрунтя й реальність кризи у всьому світі (на відміну від політичних чи психологічних причин), наявна паніка в Україні повністю обґрунтована. Крім того, враховуючи стрімке падіння національної валюти, люди реально втрачають свої заощадження і після припинення дії “тимчасових” заходів банків можуть реально втратити більшу частину своїх грошей. Крім того, дія результатів нормотворчості НБУ – мораторію на дострокове зняття депозитів – взагалі в часі не визначена.

Аргументи, що банківська система – це кровоносна система економіки, загалом правильне. Але це зовсім не значить, що зараз треба рятувати всі банки. По-перше, усіх не врятує ні НБУ, ні уряд – ніхто. По-друге, десяток банків у одному-двох кварталах також нікому не потрібен. По-третє, держава має захищати, в першу чергу, своїх громадян – вкладників, які довірили заощадження банкам, – а не самі банки (тобто їх некомпетентних менеджерів і власників) чи іноземних кредиторів. А виходить якраз навпаки – держава сприяє поверненню іноземних кредитів через допомогу НБУ, навіть готова підтримати самі банки за рахунок бюджету (тобто народних коштів), а самі люди не те, що залишаються найменш захищеними, – держава взагалі позбавляє їх права забирати свої гроші з банків, щоб врятувати самі банки й іноземних кредиторів. Але криза лише поглиблюється, і за півроку банки будуть зобов’язані повернути вже практично всі депозити. І просто незрозуміло, як вони це робитимуть, оскільки нових вкладів практично ніхто не робить. Очевидно, що недолугі спроби щось владнати й нездатність влади вжити реальних заходів лише погіршили ситуацію, адже тепер довіра до банківської системи втрачена, і гірше буде лише тоді, коли банки – тепер уже майже всі – не зможуть повернути депозити, строк яких уже закінчиться. Імовірний вигляд має дефолт багатьох банків, оскільки НБУ просто не зможе врятувати усіх. Деякі заходи можна зрозуміти й економічно і юридично обґрунтувати, інші ж викликають справедливе обурення клієнтів і межують з “беспределом” початку 90-х. Давайте зробимо аналіз обґрунтованості деяких заходів банків і опишемо способи захисту від неправомірних дій банків.

Підвищення ставки в односторонньому порядку

Багато кредитних договорів мають положення про можливість одностороннього підвищення банками відсоткової ставки. Такі дії економічно обґрунтовані, оскільки зрозуміло, що протягом 25-30 років дії кредитного договору можуть настати різні обставини, які можуть обґрунтувати зміну умов договору. І загалом можна погодитися, що банки мають право захистити себе від можливої гіперінфляції, різких коливань курсів валют, облікової ставки НБУ й інших подій, які впливають на вартість кредитних ресурсів. Разом із тим, можливість використовувати такі односторонні заходи має бути жорстко обмежена й міцно пов’язана з об’єктивними факторами, інакше банки могли б одразу після укладення договору піднімати ставки для свого збагачення.

Давайте проаналізуємо, чи є теперішня фінансова криза такою об’єктивною обставиною, яка дає підстави банкам піднімати ставки за кредитами. Внаслідок кризи в банків виникла проблема ліквідності, тобто недостатність обігових коштів. При цьому вартість грошей зростає, оскільки зростає необхідність в грошах – наслідком є підвищення пропонованих депозитних ставок, оскільки банки готові платити більше, щоб залучити гроші. Вартість наданого кредиту зросла, але ж і вартість поточних платежів також зросла. Збільшення ставок за гривневими кредитами ще можна обґрунтувати знеціненням національної валюти – таким чином банки компенсують різницю в курсах. Але це не може жодним чином стосуватися доларових кредитів. Як говорилося вище, основною (якщо не єдиною) причиною збільшення ставок є проблеми банків, які не можуть розрахуватися із своїми боргами.

Однак законодавство передбачає можливість для осіб, які взяли кредит, захистити себе. Зазвичай банки, пропонуючи кредит, надають свій проект кредитного договору й не погоджуються на внесення до нього змін. Такий підхід є законним і в багатьох випадках виправданим: створення особливих умов для кожного клієнта (особливо, якщо банк здійснює масове кредитування) тягне за собою зайві витрати, ускладнює процес надання кредиту. Якщо договір із банком був укладений на таких умовах (тобто клієнт не мав можливості внести до нього хоча б якісь суттєві зміни), такий договір є договором приєднання, а щодо цих договорів встановлені спеціальні умови зміни й розірвання. Сторона, яка приєдналася (тобто клієнт), може вимагати зміни або розірвання договору приєднання в судовому порядку, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, або якщо договір містить інші умови, явно обтяжливі для неї (ст. 634 ЦК).

За наявності згаданих вище підстав клієнт може звернутися до банку з письмовою вимогою про зміну кредитного договору (а саме – вилучення пункту про можливість зміни договору однією зі сторін), посилаючись на ст. 651 ЦК, відповідно до якої договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у випадках, встановлених законом. Якщо банк надав свою офіційну відмову, то можна подавати позов про зміну договору до суду. Для задоволення такого позову позивач має довести, що 1) він позбавляється прав, які звичайно мав, і/або договір містить явно обтяжливі для нього умови; і 2) він не прийняв би цих умов за наявності у нього можливості брати участь у визначенні умов договору.

Сторона, що приєдналася до договору, який закріплює за іншою стороною право на внесення односторонніх змін до договору, позбавляється права на надання згоди на внесення змін до договору, що є загальним порядком внесення змін до договору (ч. 1 ст. 651 ЦК) – тобто клієнт позбавляється прав, які звичайно має сторона цивільних відносин. Що ж до “явно обтяжливих” умов, то такою умовою можна вважати необмежену або економічно необґрунтовану можливість підняття банком кредитної ставки. Доведення того, що клієнт банку не прийняв би умов про порядок зміни відсотка за наявності можливості брати участь у визначенні умов договору, не здається проблемою: односторонній порядок зміни відсотка за кредитом є економічно невигідним і може поставити позичальника у скрутне фінансове становище.

Варто знати, що згідно з пунктом 3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування й сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою НБУ від 10 травня 2007 р. № 168, банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише у випадку настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв’язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку). Отже, якщо банк змінив відсоткову ставку з причин, які не мають безпосереднього впливу на вартість його кредитних ресурсів, такі зміни є незаконними й мають бути анульованими. Тому банк зобов’язаний вказати підстави підвищення відсотка й обґрунтувати розмір підвищення.

Дострокове повернення депозитів

11 жовтня 2008 р. НБУ видав постанову № 319, яка містила ряд антикризових норм: виконувати свої зобов’язання за всіма типами договорів із залучення коштів у будь-якій валюті лише при настанні строку завершення зобов’язань, незалежно від категорії контрагентів (пункт 2.4 Постанови). Цим НБУ фактично заборонив дострокове повернення депозитів, щоб припинити відтік коштів із банківської системи. Проте з юридичної точки зору ця заборона не могла бути чинною, оскільки суперечила закону, який займає вищу позицію в ієрархії нормативно-правових актів і тому має більшу юридичну силу. Йдеться про норму, закріплену в ст. 1060 ЦК: за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, окрім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Далі НБУ скасував дію постанови № 319 своєю постановою № 413 від 4 грудня 2008 р., однак нею ж зобов’язав банки “вживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення позитивної динаміки зростання обсягів депозитів (передусім, у національній валюті України) з метою недопущення дострокового повернення коштів, розміщених вкладниками”. Які заходи НБУ вважає необхідними, розтлумачується в листі НБУ від 6 грудня 2008 р.: “Постановою Правління НБУ № 413 від 4 грудня 2008 р. (абзац 5 пункту 2) банкам заборонено робити дострокове повернення депозитів”. Однак Нацбанк знову перевищив свої повноваження, і порядок повернення банківських вкладів, встановлений ЦК, зберігається в силі, а змінити його може тільки ВР або КСУ. Тож якщо банк відмовляє клієнту в достроковому поверненні депозиту, посилаючись на норми вищезазначених постанов НБУ, клієнт може роз’яснити службовцям банку їх недійсність і звертатися до суду з позовом про повернення вкладу, процентів на нього й відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями банку.

Слід зауважити, що відповідно до ст. 56 ЗУ “Про НБУ” нормативно-правові акти Нацбанку не можуть суперечити законам України, підлягають обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України й набирають чинності відповідно до законодавства України. Окрім того, що обидві постанови №№ 319 та 413 в частині заборони дострокового повернення депозитів суперечили Закону, вони не були зареєстровані в Міністерстві юстиції, як того вимагає Указ Президента “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” від 13 жовтня 1992 р., а це значить, що вони так і не набули чинності.

Банк не видає депозит, строк якого закінчився

Якщо договір банківського вкладу передбачає можливість пролонгації строкового депозиту, то банк може автоматично продовжити строк вкладу на передбачений у договорі термін. Останнім часом у зв’язку з кризою ліквідності банки почали зловживати цим правом і вдаються до різних махінацій. Такі дії банків є неправомірними, їх можна оскаржити в суді. Аналогічно, через суд, можна добитися повернення депозиту, який банк не віддає без чіткої причини, “через економічні труднощі”.

Банк не здійснює платежі з поточного рахунку

На практиці останнім часом часто зустрічаються випадки, коли банк здійснює платежі зі значною затримкою. Від цього може постраждати клієнт банку, адже прострочення платежу може спричинити для нього штрафні санкції за порушення зобов’язання. Згідно з п. 8.1 ст. 8 ЗУ “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” і ч. 3 ст. 1068 ЦК, банк зобов’язаний виконувати розрахункові документи протягом операційного часу банку в день надходження цих документів, а при надходженні розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, яке міститься в розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.

НБУ своєю постановою № 319 дозволив банкам здійснювати міжбанківський переказ до трьох операційних днів (пункт 2.3. Постанови). Як зазначено вище, ця постанова не була зареєстрована у встановленому порядку, і в частині продовження термінів виконання розрахункових документів суперечила закону, тому є нечинною. Тож якщо банк протягом періоду дії цієї постанови посилався на неї й затримував переказ коштів, його дії є незаконними, і шкода, завдана ними, підлягає відшкодуванню. Від 4 грудня ця постанова уже не діє, але банки й далі практикують затримки у виконанні платіжних доручень та інших розрахункових документів. У випадках таких безпідставних затримок при здійсненні платежів слід звертатися до суду з позовом про відшкодування шкоди.

Звичайно, у всіх розглянутих ситуаціях оптимальним вирішенням проблеми є погодження спірних питань з банком: це дозволило б уникнути судової тяганини, яка може тривати багато місяців. Однак, як свідчить практика, банки не поспішають іти назустріч своїм клієнтам – хіба у формі мирової угоди, яка укладається вже після початку судового провадження.

Автор – Андрій МАГАС, Олесь ГОРАЛЬ
Джерело – “Правовий тиждень“, № 52-53, 23-29 грудня 2008

  Обсудить на форуме Обсудить на форуме  Подписаться на рассылку Подписаться на рассылку  Добавить свою новость Добавить новость Версия для печати 
 Опубликовано на сайте 25.12.2008 в разделах: Все новости, Законодательство, Кредиты на жилье, НБУ    ]

Реклама:

Еще в разделе:
« 
 »

 Оставьте свой комментарий:

You must be Войдите для создания комментария.


Последние комментарии:

Последние новости:
  • Як повернути частину сплачених відсотків за іпотекою. Податковий кредит.
  • Банки и застройщики. Что ждать в 2019 году?
  • Гра в іпотеку. Де і як отримати іпотечний кредит?
  • Главные нюансы и важные особенности страхования жилья
  • Національний банк затвердив перелік банків для стрес-тестування у 2019 році