Коли ми з чоловіком років із шість тому ставали на квартирну чергу у Львівській міськраді, то особливих ілюзій не мали, що раптом пощастить і трапиться чудо. Та час минає – і навіть маленькі вогники надії починають згасати. Якщо квартири і далі роздаватимуть такими темпами, то я отримаю своє житло щонайменше через 500 років! Це за умови, що квартирна черга і далі посуватиметься черепашачими кроками – в середньому 40 квартир на рік.
Надії, що людство винайде еліксир безсмертя, у мене немає, тож майже зразу після того, як ми формально отримали право на безкоштовне житло, почали шукати альтернативні шляхи покращити житлове становище. Бо жити по найманих квартирах і з острахом чекати, коли ж тебе виженуть на вулицю, більше не хотілося. Та й, погодьтеся, якщо скласти докупи ті гроші, які йдуть на оплату орендованого помешкання, то за десятки років вже можна буде купити власне.
На сімейній раді обговорили різні варіанти. Але, як не крутили, а виходило або взяти в кредит комуналку, або малосімейку – це в кращому випадку. У гіршому передбачалося шукати “кавалєрку”. Але як жити з дітьми на кількох квадратних метрах? Та ще й за таке знущання над собою платити кругленьку суму за погашення кредиту.
Здавалося, що із цього зачарованого кола немає виходу – пристойне житло не для таких, як ми, а поневірятися по закутках не було ані бажання, ні сили. Що ж у нас за держава така, – думала я у відчаї, що ні житла не дає, ні можливості людині з вищою освітою та середньою зарплатою його придбати – ані в кредит, ані, тим більше, відразу.
Знайомі порадили – купіть дачу. Пропозицію сприйняли зі скепсисом. Яка дача, якщо все життя жили між людьми? Та згодом, коли пощастило знайти пристойну дачу в обжитому кварталі, подумала – а чому б і ні? Купили. Однак у нас закони такі, що, навіть збудувавши собі житло, але на садовій ділянці – ти все одно не його господар. Жити ніби є де, але постійно чекаєш, коли тобі держава встромить ножа у спину – вирішить побудувати “стратегічно важливий об’єкт”, до прикладу, дорогу, і за копійки відбере у тебе і домівку, і землю. Тоді – знову шукай, де б притулитися.
Мої знайомі вже роками туляться по найманих квартирах – скоро і сина женитимуть із чужого помешкання. А у своїй черзі вони – в числі перших, бо виховують дитину-інваліда. Та минають роки – а квартири отримують ті, хто стояв за ними або тільки-но став на чергу. “Матимеш кілька тисяч “зелених” – і ти отримаєш”, – повчали співробітники нещасливого батька сімейства. От вони і збирають. Тепер інша проблема – кому ж ті гроші дати, адже ті, що живуть з отакого прикорму, від першого-ліпшого хабара не візьмуть.
Восени Міноборони України збирається брати довгострокові кредити в іноземних банках на будівництво житла для військовослужбовців. Це добре, що військові нарешті отримають житло, бо скільки їх в Україні поневіряються по чужих домівках. Якщо тільки грошей по дорозі до будівельного майданчика не розкрадуть. Але 2,57 мільярда євро – це не копійки. Їх доведеться віддавати нашим нащадкам. А кредит – завжди кабала.
У розвинутих державах влада не має таких проблем із квартирними чергами, як в Україні. Їх – тобто черг – немає. Натомість є низькі кредитні ставки чи відповідні зарплати, за які можна купити житло. Або соціальне житло – якщо ти не маєш де мешкати, але належиш до соціально не захищених верств населення, то держава сприяє таким людям в отриманні власного помешкання. Та й їхнє соціальне житло не йде в ніяке порівняння із нашим “елітним”. Змінюється статус – квартира переходить до іншої людини.
А у нас? Житло коштує так, що й середній клас не може собі дозволити його купити. Не тішу себе ілюзіями, що колись у цій поламаній державній системі щось налагодиться. Країна, яка живе за рахунок бюджету проїдання, ніколи не зможе собі дозволити таку розкіш, як альструїстичне роздавання житла. Натомість є інша, майже така ж нереальна перспектива. Якщо банки – ці ненажери – знизять відсоткові ставки з нинішніх 80-90 (разом із усіма комісіями та іншими видатками) до мінімальних 3-5%, тільки тоді народиться надія.
Автор – Зоряна Франко
Джерело – http://www.wz.lviv.ua